Багет веде свій початок з часів античності. Тоді в храмах, замках та заміських віллах підлоги, стіни та стелі прикрашались мозаїками, котрі, в свою чергу, обрамлялись так званим «декоративним багетом», або бордюром. Щоправда в такому вигляді багет і зображення були нероздільні та являли собою одне ціле. Тим не менше, такого роду оформлення настінних зображень можна вважати першими кроками на шляху до культури створення гармонійного інтер’єру.

Якщо ж говорити про більш пізній період, то в середньовіччі поля сторінок рукописів прикрашали декоративними бордюрами, котрі заповнювали орнаментом: як скромного, так і розкішного наповнення. Це ще не сучасний багет, але його функція очевидна : він розмежовує зовнішній хаос та творчий порядок. Починаючи з ХІ ст. (котре прийнято називати Золотим віком готики) у внутрішньому оздобленні церков з’являється велика кількість декоративних елементів: такі як триптихи, ре табло (так в старовину називали декоративне прикрашання вівтаря) та багато іншого. Всі витвори прикрашалися вишуканою різьбою з того ж самого дерева, по котрому працював художник.

З часом настінний живопис набрав тенденції «відокремлення від стіни». Тоді ж зароджується мистецтво іконопису на дерев’яній чи металевій основі. В Італії (Тоскана) збереглися рами, зроблені свого часу для робіт Джотто, Чімабуе, Джуччо (ХІІІст.). Ці рами імітували мармур та були прикрашені фігурами святих.

Епоха Відродження подарувала нам таке досягнення, як живопис на полотні, котре необхідно було «захищати». Саме тоді виник «класичний багет» у всій своїй красі. На той час він вже виконував 2 основні функції: захисну та декоративну. Наприкінці XV – поч. XVІ ст. багет нарешті зайняв свою нішу в мистецтві. З тих пір технологія виконання багету активно розвивається та вдосконалюється, щоб відповідати всім архітектурним стилям різних епох.

Саме слово багет (фр. baguette) вигадали, звичайно ж, французи, котрі були вийнятковими естетами.